Колись був у Києві князь, і була в нього дочка, така розумна та гарна, що й сказати не можна. І був тоді коло Києва змій, і щороку кияни йому данину давали: або парубка молодого, чабо дівчину.
От прийшла черга й до дочки самого князя. Нічого,не вдієш – коли давали городяни, треба й йому давати!.. Плаче князь, бідкається, а дочка йому каже:
– Не плачте, не журіться, може, я й сама визволюсь та й від інших біду відверну.
От і відвезли її до змія. А змій як побачив красуню-князівну, то й полюбив її одразу.
От вона до нього якось прилестилась та й питається:
– А скажи мені, змію, чи є на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є такий,– каже змій,– у Києві над Дніпром живе кожум’яка, на ймення Кирило. Як вийде на Дніпро мочити шкури, то не одну несе, а дванадцять разом. Як набрякнуть ті шкури водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них – чи витягне? А йому байдуже: як потягне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Ось того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна все те запам’ятала та й думає, як їй вісточку додому подати? А був при ній голубок. Вона його ще за щасливої години згодувала, як у Києві була. От вона й написала до батька:
«Є, тату, в Києві чоловік, на ймення Кирило Кожум’яка. Він один тільки може змія подолати, мене визволити з неволі, людей від нього захистити. Благайте його, таточку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке невдале слово».
Написала вона так, прив’язала голубові під крильцем та й випустила у вікно. Голубок у небо полинув та й прилетів додому, до Києва, на князівське подвір’я. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка.
– Татусю, татусю! – гукають.– Голубок від сестриці прилетів!
– Ой лишечко!–каже князь.– Це вже, видно, загубив мою дитину клятий змій!
А голубок до нього лине, просто в руки. Узяв його князь, глядь – під крильцем щось прив’язано. Розгорнув князь той лист, прочитав, що дочка пише, і покликав до себе старшину.
– Чи є такий чоловік, що зветься Кирило Кожум’яка?
– Є, князю. Живе над Дніпром, шкури мне.
– Як же до нього приступитись, щоб послухався, не образився?
Дорадилися й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до хати, відчинили двері помалу та й злякалися: сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять шкур, тільки й видно, як коливає отакою довгою бородою!
Тут один з посланців кахикнув. Кожум’яка жахнувся з несподіванки, а дванадцять шкур у нього в руках тільки – трісь, трісь!.. Обернувся до них, а вони йому вклоняються:
– Отак і так,– кажуть,– прислав до тебе князь із проханням...
А він і слухати не хоче: розсердився, що через них аж дванадцять шкур зіпсував. Просили вони його, просили та й пішли ні з чим.
Що тут робити? Сумує князь, сумує і вся старшина. Послали молодших людей до Кожум’яки, а він на них і не дивиться.
Тоді спало князеві на думку послати малих дітей. Ті як прийшли до Кирила Кожум’яки, як почали просити, як стали навколішки та заплакали, то й він сам не витерпів, заплакав. А тоді й каже:
– Ну, для вас, для малих діток, я все зроблю.
Пішов Кирило до князя.
– Давайте,– каже,– мені дванадцять бочок смоли та дванадцять возів конопель!
Дали йому. Він коноплями обмотався, смолою обсмолився, узяв булаву в десять пудів та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
– Що ж ти, Кирило? Битися прийшов чи миритися?
– Де вже миритися! Битися з тобою, з душогубом клятим!
От і почали вони битися – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так шматок смоли й вирве, що розбіжиться вдруге, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як торохне, то так і вжене в землю! А змій як вогонь горить, так йому жарко,– кинеться до Дніпра, щоб напитися, та у воду вскочить, щоб прохолодитися трохи. А Кирило тим часом вже й обмотався знову коноплями і смолою обсмолився. От вискакує з води клятий змій, кидається знову на Кирила, а той його знову булавою по голові!.. Билися, билися – аж іскри скачуть та луна йде.
А тут у городі у дзвони дзвонять, по горах, по схилах народ стоїть,– завмерли всі, руки зціпивши, ждуть, що воно буде?!
Коли це востаннє Кирило вдарив,– змій на землю впав, аж земля задвиготіла! Народ на горах, на схилах так і сплеснув руками:
– Слава, слава Кирилові Кожум’яці!
Отак убив Кирило змія і визволив князівну.
Князь вже не знав, як йому й дякувати, і весь народ дякував, що не доведеться більш віддавати молодиків та дівчат страшному змієві на поталу. Отож з того часу й почало зваться те місце в Києві, де він жив, Кожум’яками.